Не бути холопом


tokshouТак вже склалося, що саме український народ має унікальний досвід обирати саме таку владу, яка потім «працьовито» та «з вогником» починає «дерибанити», тобто розкрадати країну, яка виявила їм свою довіру.

Герої телешоу та білбордів, широковідомі й «досвідчені» політики, про яких пише преса і яких знає вся країна: з кого ж вибирати, як не з них? Причім, знаємо ж, що крастимуть. Ба більше – у цьому переконані. Та все одно – ми голосуємо за них! <lj-cut>

Що ж вводять нас в оману відносно їхніх великих управлінських «здібностей»? Блиск багатства, т.зв. «успішність» цих людей, а чи може наші, вибачте, холопські звички?

Отож і виходить, що виборці, як ті холопи, уявляють собі, що вибирати треба тільки між багатих панів-олігархів. А потім чомусь розчаровуються у результатах свого вибору.

Між тим, коли мова заходить про порядних, чесних кандидатів, які добре роблять свою справу , дійсно люблять свій народ, люди, як правило, керуються десь такими міркуваннями: «Ну так, вона, звісно, хороша, розумна, відважна людина, але – у політиці не професіонал, її не виберуть!» Що це, як не кривлення душею?

Бо, якщо вже щиро, то, якщо тобі подобається, наприклад, Ольга Богомолець, будь готовим за неї проголосувати, і не зважай на те, що вона не мільярдер, і не має належного «досвіду» варіння у середовищі хитрих політиків. Правда здатна пробити собі дорогу і без того.

Бо, у цьому сенсі, наші «олігархи» безсумнівно є великими профі! Але що тобі від цього? Яка радість і яка правда? Та і нема у них ніяких шляхетних помислів робити насправді демократичну процвітаючу країну.

Тож знову ми стоїмо на порозі чергового заходу на чергове коло невдячної холопської долі: «ми їх обрали, а вони нас знову надурили».
Будемо і далі терпіти і вибирати саме «досвідчених», саме їх! Будемо розчаровуватися, будемо страждати, потім - втомлюватися страждати . А там - знову Майдан. А потім знову їх повибираємо, і знову - Слава Україні!

Але можна навіки переломити цю хибну логіку, вирватися зі звичного порочного кола. Але для цього треба хоча б одне – не бути холопом. </lj-cut>

Програвач грамплатівок

Десь у 1990 році у вересні я з одніх своїх перших зарплат купив програвач "Радіотехніка" латвійського виробництва, Ріга. Я давно хотів собі хороший програвач платівок. Касетний магнітофон теж хотілося, але це було вже для мене жирно. Бобинний "Маяк" в мене вже був, але ним я користувався рідко. Бобин не було, переписувати музику в однокласників я теж не любив. Як і не любив протирати головку магнітофону ваткою - на сірничку, змоченого одеколоном. Тому я купив програвач.Collapse )У магазині мені його перевірили, підписали гарантійний талон та обережно поклали у коробку з пенопластовими рамками. Привіз програвач додому на таксі. Перед експлуатацією програвача уважно прочитав інструкцію і поставив диск, який йшов у комплекті з ним. Можливо, це був збірник "Для вас, женщины", не пам'ятаю. Я став купувати платівки у магазинах "Мелодія" та "Культтовари". Буквально скуповувати. Продукцію ленінградського "Центру євангельських приходів" купував усю, не особливо розбираючись, що саме. Завдяки довірливості до неї, відкрив для себе "Свордфіштромбонз" Т.Вейтса. Ясна річ, колекція містила "Акваріум", "Алісу", "Кіно" і ДДТ. Взагалі, десь за рік набралося штук сто платівок. Останньою була "Чорний альбом" та трохи деформована посмертна збірка В.Цоя, яка прийшла поштою післяплатою. Музику я слухав ревно. Я приходив з роботи, підходив до програвача, вибирав конверт, уважно вдивлявся у вилискуючі борозни платівки, обережно вставляв її дірочку у штирьок, вмикав рух програвача. Легенько торкаючись оксамитовою тряпочкою, про всяк випадок, протирав борозни платівки, що вже кружляла, чекаючи коли до неї доторкнеться голка звукознімача. Я лягав на диван, ложив руки під голову і починав слухати музику, насолоджуючись стереоефектом двох дерев'яних колонок, розставлених одна від одної на грамотно підібрану відстань.
Нових надходжень у магазини стало дедалі менше. Закрився один магазин "Культтовари", потім другий. Захиріла "Мелодія". Знічев'я скупив диски серії "Рок-Архів" з мастодонтами 60-х, які там були. А потім платівки стали продаватися у комерційних магазинах задорого. У той короткий період купив тільки "Транснадежность" "Звуків Му" та "Бриллиантовые дороги" "Наутилус Помпіліуса", який мене вкрай не сподобався. Я був розчарований його звучанням, музичною нецікавістю, кволістю та відсутністю булої романтики. Сучасник може поцікавитися, а як були справи з дисками українського виробництва, бо все згадуються якісь північно-східні виконавці. Охоче згадаю один диск - "Ми - хлопці з Бандерштадту" "Братів Гадюкіних". Але приватна студія "Аудіо Україна" швидко загнулася, і відомості про неї відсутні
Я користувався програвачем з 1990 і десь по 1993 рік. Влітку виносив його до бесідки, щоб музика розливалася на усе подвір'я і навіть далі. В один з пізньосерпневих днів, коли люди їдять кавуни, що стрімко дешевшають, а жоржини вже чекають на момент бути зрізаними для дітей у школу, до мене приперся якийсь друг-однокласник. Сіли в альтанці, я включив програвач. І щось там у ньому трапилося таке, що згорів один з виходів на колонку. Цей факт отруїв мені день. Я все збирався витягнути паяльник та полагодити його. Але я не особливо у цьому розбираюся, і все відтягував цей момент. Та й не відчував вже гострої у цьому необхідності. Грамплатівки щезли з продажу. Зараз вся музика, яка зберігається в акуратному стосику дисків, яку я склав двадцять років тому, у мене є або у комп'ютері, або, якщо захочеться раптом, можу слухати онлайн.

Страждання бувалого. У «Кооператор» більше – ні ногою

77088_415848785152757_248726722_n
К.Коверзнєв «Ти не прочитаєш цю книжку», Київ: Видавництво Сергія Пантюка 2012. – 120 с.

Роман Костянтина Коверзнєва «Ти не прочитаєш цю книжку» - його перша прозова річ. Раніше ми мали змогу тримати у руках лише його поетичні збірки. Поезія у тих збірках показувала нам тонкі внутрішні рефлексії сучасної людини, демонструвала філологічну мускулатуру автора та несподіваність метафор поета.
Я з самого початку мав твердий намір таки прочитати цю книжку, не зважаючи на її назву (вибачте за каламбур). Було цікаво простежити ґенезу його ліричного героя у прозовому вимірі, адже мені усе ж таки здається, що герой роману у значній мірі є саме ним. «Я вважаю себе Поетом», - повідомляє нам сам головний герой.Collapse )

Згадаємо разом з "Пепсі"

pepsi-kola
Цей текст – не реклама. Але у тому, що "Пепсі" повертає старий дизайн пляшки і використовує радянське ретро, я вбачаю цілком резонне рішення. Після спаду присутності цього бренду в Україні, який спостерігався у 2000-х роках, коли напій продавався на спільних полицях з безалкоголкою "Росинки", "Оболоні" та іншими, у той час, як її міфологічний головний конкурент "Кока-Кола" усюди стабільно мала свої шафи, престиж цієї торгової марки помітно впав.
Кампанія, яка відбувалася пізніше, з новим дизайном і футболістами у рекламі, мабуть дала якийсь свій маркетологічний ефект, але, як мені здається, так і не дотягнула цей бренд у відповідність до старого соціалістичного міфу як глобальної "анти-Кока-Коли", «прогресивної» версії Америки Діна Ріда проти реакційної політики США Рональда Рейгана.
І ось новий старий дизайн, з чорно-білими кадрами радянської минувшини і фрагментом пісні у виконанні вокально-інструментального ансамблю 70-х років. Collapse )

Федченко

Російською більшість з викладачів принципово не говорила, а моя українська їх не влаштовувала. Вони, щоразу більше дратуючись, брутально виправляли русизми та наголоси.
Я відчував себе кепсько, і просто не розумів, куди я потрапив ціною таких зусиль. Розуміння, у чому суть університетського навчання у мене не було. Науки - нуль, педагогіки - нуль, в аудиторіях - собачий холод, а пари являли собою бенефіс закоханих у себе викладачів, які вимагали занотовувати все у товсті «загальні зошити», тобто конспектувати.
Кожний з викладачів усіляко підкреслював свою індивідуальність. Про вишиванки під піджаком можна навіть не згадувати, бо, мабуть, саме з університетських кіл пішла ця мода, яку приписують Івану Франку. Чудернацьки виглядало те, як кожен з них, від єврея-антисеміта, який завжди при нагоді згадував щедрість душі людей з рідного села, до етнічного росіянина-українофіла, знавця усної народної творчості, зокрема українських пісень, вважав за необхідне мати якийсь свій прононс, незрозуміло звідки взяту манеру вимовляти українські слова. Подібне можна спостерігати зараз серед православних священників або мусульман-неофітів.
Студенти й студентки теж не радували. Дівчата ледь не у запасках і намистах, ніби з плакатів про «золотий вересень», які щебечуть біля кафедри марксистсько-ленінської теорії преси. Такого ж типу хлопці, які чи то збирали комсомольські внески, чи то оголошували про додатковий набір до хору «Веснянка».
Окрема група студентів ідеологічного факультету складалася з іронічних молодих людей, які більше дбали про поглиблення своїх знань у мові англійській. Вони мали у батьках спецкорів центральних газет і журналів, поетів, письменників та просто функціонерів ЦК КПУ. І цього не соромилися.
Решта ж була цікавими до всього столичного випускниками середніх шкіл із Запоріжжя, Донбасу, Чернігівської, Дніпропетровської, Миколаївської та інших областей УРСР. Невтомні гітаристи, споживачі вареної ковбаси, пельменів і пива, прихильники творчості «Машины времени» та Булата Окуджави.
Так би я й далі тримав дулю в кишені щодо української гуманітарної науки у КДУ ім. Т.Шевченка, якби не з'явлення в аудиторії одного викладача.
Отут я трохи затримаюсь, бо знаю, що захоплюся спогадом та розповім про один епізод зі студентського життя, який у ній дещо суттєво змінив. Зміннив несподівано і незворотно.
Його звали Павло Максимович Федченко, викладач історії журналістики, зокрема такого ексклюзивного курсу, як «Преса та її попередники». Обличчя не пам'ятаю, але у його зовнішності було щось від Костянтина Симонова, Іраклія Андронікова і навіть Юрія Андропова. Щоправда навіть іще більш безприкметна. Сірий костюм, застібнутий не на два, а на усі три ґудзики. Партійна зачіска 60-х років. Сивий. Незворушний.
Я хіба що можу дати волю фантазії та уявити його професорську квартиру.
Завжди прохолодна, з високими стелями та стрункими від портьєр вікнами. Стелажі, на яких педантично розташувалися: в одному куті - книжки радянських видавництв, в іншому - іноземна література. Трохи детективів, спогади про війну (М.Грушовий «Тоді, у 41-му», К. Рокоссовский «Солдатский долг», С.Штеменко «Генеральний штаб у роки війни», 2 томи, «Політвидав України»), Гашек чеською мовою, Тарас Шевченко японською, Твардовський з дарчим підписом. Ленін, майже заборонений Сталін, матеріали з’їздів КПРС, Солженіцин у кустарній темно-зеленій обкладинці, товсті теки з жовтими газетами.
На шафах суха гілка саксаулу, бронзова попільничка у вигляді сфінксу. На стінах фото. Ось він, молодий, з московськими науковцями та узбецькими товаришами під куполом Гур-Еміру. Львів, 60-ті – з групою військових та партійних діячів біля Катедри. Ось фото, де у центрі чи то Максим Рильський чи Павло Тичина, а він, ледь узнаваний, стоїть десь скраю.
Так от, про його лекції та відмінність від інших викладачів факультету журналістики. Дивно, але коли він говорив, я зовсім не фіксувався на тому, яка це мова. Якось непомітно це у нього виходило. Він говорив, щось розповідав, - вже забулося, про що була мова, - а я слухав, підкоряючись течії його оповіді.
Одного разу він дав завдання написати кожному реферат. Найрозумніші студенти, щоб, як-то кажуть, не паритися, обрали такі теми, як «Невмируща ленінська скарбниця радянської преси», хтось - про роль публіцистики Ольги Кобилянської, Івана Франка чи Ярослава Галана у становленні пролетарської революційної думки на Україні. Я ж – так само, «щоб не паритися», за специфічною своєю логікою трохи подумав, і з запропонованих тем вибрав не більше-не менше, як «Преса у Давньому Римі».
Головним чином через симпатію до професора, я підійшов до завдання зі всією відповідальністю, на яку тільки міг спромогтися. Попорпався у каталогах університетської бібліотеки, назамовляв якихось дореволюційних книжок (видавництво «Задруга», Маркса, Павленкова, Сытина й т.п.). Вперше я сидів у читальній залі не з томами ПЗТ Леніна чи Маркса.
Час від часу я полишав читальну залу, аби піднятися величними бібліотечними сходами покурити у туалет, звідки було видно куполи Володимирського собору та долинали його дзвони. У туалеті крім мене курили свій «Експрес» і справжні науковці.
Я пишався собою, уявляючи, який в мене розумний вигляд і ловлячи на собі та на стосах своїх книжок погляди студенток у светрах. Я відчув смак до наукової роботи та досліджень, і жалкував, що не ношу окулярів. Втім, я досить швидко втомився і переписав (від руки!) уривки всього з двох чи трьох зі всього стосу книжок.
Тим не менше, зміст реферату мені подобався самому. Але постало питання, як його оформити. Якщо хто пам'ятає, тоді була традиція оформлювати реферат якомога красивіше. Реферат бажано було зв'язувати на горі барвистою або просто червоною тасьмою, наклеювати на нього вирізані картинки з цупких лискучих листівок, а у підписі використовувати фломастери.
Я думав, як мені поступити. Бо не було ні часу, ні тасьми, ні клею, ні фломастерів, ні навіть кольорових олівців. Не кажучи вже про пристосованих для таких занять місця. У студентському гуртожитку робити це було не реально, бо там було брудно, гамірно і багато друзів, які б неодмінно скористалися з моєї товариськості, і робота тоді була б загублена нанівець.
У результаті, моє нехлюйство породило небачений до того креатив. Я тупо зшив аркуші білою ниткою, і підписав його простою кульковою ручкою біля самих ниток, аж нагорі реферату. А назву написав дрібними, трохи стилізованими під римські письмена, літерами. Все. Справу зроблено. Я був у захваті від свого реферату!
І от професор Федченко на парі розбирає стос рефератів, даючи характеристику кожному з них. Причому починає з найліпших. Хвалить авторів студентів, піддає не дуже дошкульній критиці невдалі роботи. Стос змілів до дошки столу.
Я похнюпився. Навіть подумав, що моя робота просто десь загубилася.
«А от на цьому рефераті я хочу зупинитися окремо», - урочисто, але не зрозуміло, на добро чи на ганьбу, промовив професор. – «Преса у Давньому Римі».
Серце моє закалатало: «Ну, все. Догрався».
«Можна побачити автора? Встаньте, будь-ласка!»
Геть почервонівши, я з гуркотом піднявся, зачепивши парту, за якою колись сиділи Паустовський з Булгаковим.
Не згадуватиму, що говорив викладач, але так гарно, переконливо і науково мене ще ніхто не хвалив. Окремо він зацінив дизайн мого реферату і попросив мене підійти до нього, щоб потиснути мені руку.
Його рукостискання було сухим і коротким.
Вже недавно, після того, як я знайшов у своїй голові ці, трохи знебарвлені з роками, кадри минулого, я натрапив в інтернеті на історію про те, як довгі роки Федченко на прохання одного радянського художника, виявившого довіру до нього, таємно зберігав у себе одну його річ. Це був альбом з якимись малюнками та написом чорнильною ручкою на німецькій: «Моєму вчителю ґерові Глущенку. Щиро - Адольф Гітлер».

Авава

Право любить. by polittechno

Будьте прокляті, ви, чесні сім'янини. Серед білого дня погорять ваші джипи й доми. Згніє сім'я ваше обережне, на англійські школи спрямоване, до ноги волячої. Згиньте ж від хвороб печінки та судинної недостатності. І хай зазнають ваші стрижені голови жовтої згуби від ганебних болячок, на яку ви за все життя навіть не спромоглись. Щоб ваші лоби в гробу були прикрашені православними папірцями, а ридали над вами сердешні баби у чорному. Хай небо затьмариться і зав'яне усе живе. Ви так само тьмарили собою наші простори і замулювали чисті душі своєю хуйовою дисципліною. Хай згине Єгупець і навіки згніє ваш Дніпро. Не для вас надія. Смерть вам. Я вас більше не хочу знати.